— Впишіть у проїзні документи підконвойного Махсійіц. Рядовий Гаале!
Гаал клацнув підборами і виструнчився:
— Слухаю, пане ротмістр!
— Перше ніж з’явитися на нове місце служби у нашій столиці, доправте затриманого за адресою, вказаною на оцьому папірці. Після виконання наказу папірець здати черговому офіцерові на новому місці служби. Адресу забути. Це ваше останнє завдання, Гаале, і ви, звісно, виконаєте його, як і належить молодцю-легіонеру.
— Буде виконано! — вигукнув Гай, пойнятий невимовним захватом.
Гаряча хвиля оглушливого екстазу захлюпнула його, підхопила, понесла до неба. О, ці солодкі хвилини захвату, незабутні хвилини, коли виростають крила, хвилини лагідного презирства до всього брутального, матеріального, тілесного… Хвилини, коли прагнеш, щоб наказ поєднав тебе з вогнем, жбурнув тебе у вогонь, на тисячі ворогів, у скописько диких орд, навстріч мільйонам куль, і це ще не все, буде ще солодше, захват осліпить і спалить… О вогонь! О полум’я! О лють! І ось воно, ось воно!.. Він підводиться, цей гінкий, дужий красень, гордість бригади, наш капрал Варибобу, як вогненний смолоскип, як статуя слави і вірності, і він заспівує, а ми всі підхоплюємо, всі як один…
І всі співали. Співав найясніший пан ротмістр Тоот, зразок легіонера, зразок поміж зразків, за якого так хочеться негайно, під оцей марш, віддати життя, душу, все. І пан штаб-лікар Зогу, зразок брата-жалібника, брутальний, як справжній солдат, і лагідний, як руки матері… І наш капрал Варибобу, до самох кісток наш, старий вояка, ветеран, посивілий у боях… О, як сяють ґудзики і нашивки на його потертому, заслуженому мундирі, для нього не існує нічого, крім служби, нічого, крім слугування!..
…Але що це? Він не співає, він стовбичить, зіпершись на бар’єр, і вертить своєю дурною коричневою довбешкою, і бігає очима, і скалить зуби, шкіриться… На кого вишкіряєшся, мерзотнику? О, як хочеться підійти важким кроком — і з усього маху, залізним кулаком по цьому мерзенному білому вищиру… Але не можна, не можна, легіонерові це не личить: адже він усього лише псих, жалюгідний каліка, справжнє щастя неприступне йому, він сліпий, нікчемний, жалюгідний уламок людини… А цей рудий бандит скоцюрбився у кутку від нестерпного болю… Каторжник, злочинна пика, за петельки тебе, за твою паскудну бороду! Встати, мерзото! Стояти струнко, коли легіонери співають свій марш! І по довбешці, по довбешці, по брудній пиці, по нахабних рачачих очицях… Ось так, ось так…
Гай відшпурнув каторжника і, клацнувши підборами, обернувся до пана ротмістра. Як завжди, після нападу екзальтованого збудження щось дзвеніло у вухах і світ солодко плив і погойдувався перед очима.
Капрал Варибобу, сизий від натуги, кволо пирхав, тримаючись за груди. Пан штаб-лікар, упрілий і буряковий на виду, жадібно цмулив воду прямо з карафки і смикав з кишені носовичок. Пан ротмістр супився з непритомним виразом, ніби намагався щось пригадати. Коло порога брудною купою картатого ганчір’я ворушився рудий Зеф. У нього було розбите обличчя, він хлюпав кров’ю і стиха постогнував крізь зуби. А Мах-сим вже не усміхався. Обличчя у нього скам’яніло, зробилося зовсім як людське, і він незмигними круглими очима, трохи відкривши рота, дивився на Гая.
— Рядовий Гаале, — надтріснутим голосом проказав пан ротмістр. — Е-е… Щось я хотів вам сказати… Почекайте, Зогу, залиште мені бодай ковток води…
Максим прокинувся й ураз відчув, що голова важка. У кімнаті було задушливо. Знов уночі зачинили вікно. Втім, і від одчиненого вікна користі мало — місто занадто близько, вдень видніється над ним нерухома бура шапка бридких випарів, вітер жене їх сюди, і не рятують ні відстань, ні п’ятий поверх, ні парк унизу. «Зараз би принаймні іонний душ, — подумав Максим, — та вискочити голяка в сад, та не в оцей паршивий, напівгнилий, сірий від гарива, а в наш, де-небудь під Гладбахом, на березі сріблистого Нірсу, та пробігти кругом озера кілометрів з п’ятнадцять що є духу, з усієї сили, та переплисти озеро, а потім хвилин з двадцять походити по дну, аби повправляти легені, полазити поміж слизьких підводних валунів…» Він підхопився, відчинив вікно, висунувся під мжичку, глибоко вдихнув сире повітря, закашлявся — у повітрі було повно зайвого, а дощові краплини залишали на язиці металевий присмак. По автостраді з шипінням і свистом проносилися авто. Унизу під вікном жовтіло мокре листя, на високому мурі щось блищало. По парку ходив чоловічок у мокрій накидці, згрібав докупи облетіле листя. За завісою дощу невиразно бовваніли цегляні будівлі якогось заводу на околиці. З двох високих труб, як завжди, ліниво соталися і хилилися до землі товсті струмені отруйного диму.
Задушливий світ. Неблагополучний, хворобливий світ. Увесь він якийсь незатишний і тоскний, як те казенне приміщення, де люди зі світлими ґудзиками і зіпсутими зубами раптом ні сіло ні впало заходилися лементувати, надсаджуючись до хрипу, і Гай, такий симпатичний, вродливий парубійко, цілком несподівано заходився товкти до крові рудобородого Зефа, а той навіть не опирався… Неблагополучний світ… Радіоактивна ріка, безглуздий залізний дракон, забруднене повітря і неохайні пасажири у незграбній триповерховій металевій коробці на колесах, що плюється навсібіч сизими чадними димами… І ще одна дика сцена — коли якісь брутальні люди довели реготом і жестами до сліз літню жінку, і ніхто за нею не обстав, у вагоні яблуку ніде впасти і всі відводять очі, і лише Гай раптом зірвався з місця, блідий від злості, а можливо, від страху, і щось крикнув їм, і вони пішли геть… Проте і сам Гай, вочевидь добра, симпатична людина, іноді раптом зовсім незрозуміло розлютовувався, заходжувався осатаніло сваритися з сусідами по купе, дивився звіром, а потім так само зненацька поринав у глибоку прострацію. І всі інші поводилися не краще. Годинами вони сиділи і лежали цілком мирно, стиха гомоніли, навіть усміхалися один до одного, і враз хто-небудь починав сварливо бурчати на сусіда, сусід нервово огризався, навколишні, замість заспокоїти їх, устрявали в суперечку, чвара ширшала, і от уже всі гримають одне на одного, погрожують, штовхаються, і хтось лізе через голови, розмахуючи кулаками, і когось тримають за барки, на повний голос плачуть малюки, їм роздратовано обривають вуха, а відтак усе поступово завмирає, всі вовком дивляться одне на одного, розмовляють знехотя, відвертаються… А іноді чвара перетворюється на щось украй неподобне: очі вилазять з орбіт, обличчя беруться червоними плямами, голоси підвищуються до нестямного вереску, і хтось істерично регоче, хтось співає, хтось молиться, здіймаючи над головою тремтячі руки… Божевільня…
Максим відійшов од вікна, пристояв посередині тісної кімнатки, розслабившись, відчуваючи апатію і душевну втому, потому примусив себе зібратися на силі і розім’явся трохи, використовуючи як снаряд громіздкий дерев’яний стілець. «Так і занепасти можна, — подумав він стурбовано. — Ще день-два я, мабуть, стерплю, а тоді доведеться дати драла, поникати трохи по лісах… У гори добре було б втекти — гори у них тут на вигляд гарні, дикі… Далеченько, щоправда, за ніч не обернешся… Як їх Гай називав? Зартак… Цікаво, це власне ім’я чи гори взагалі? Втім, які там гори, не до гір мені. Десять діб я тут, а нічого ще не зроблено…»
Він протиснувся в душову і кілька хвилин фиркав і розтирався під тужавим штучним дощиком, таким самим бридким, як природний, — дещо холоднішим, щоправда, — але жорстким, вапнистим.
Він обтерся продезинфікованим рушником і всім незадоволений: і цим каламутним ранком, і цим задушливим світом, і своїм безглуздим становищем, і занадто жирним сніданком, що його доведеться зараз з’їсти, — повернувся до кімнати, щоб застелити ліжко. Сніданок уже принесли — він парував і смердів на столі. Риба зачиняла вікно.
— Здрастуйте, — сказав їй Максим місцевою мовою. — Не треба. Вікно.
— Здрастуйте, — відповіла вона, клацаючи численними засувками. — Треба. Дощ. Погано.
— Рибо, — сказав Максим на лінкосі. Власне, її звали Нолу, одначе Максим із самого початку охрестив її Рибою за невиразність обличчя і незворушність.
Вона обернулася і подивилась на нього незмигними очима. Потому, уже вкотре, приставила палець до кінчика носа і зронила: «Жінка», потім тицьнула в Максима пальцем: «Чоловік», потім у бік остогидлого балахона, що висів на бильці стільця: «Одяг. Треба». Не могла вона чомусь бачити чоловіка в самих шортах. Потрібно було їй, щоб чоловік закутувався з ніг до шиї.
Він заходився вдягатися, а вона застелила його ліжко, хоча Максим завжди говорив, що робитиме це сам, посунула на середину кімнати стіл, що його Максим завжди відсовував до стіни, рішуче відкрутила кран опалення, що його Максим завжди завертав до краю, і всі одноманітні Максимові «не треба» розбивалися об її не менш одноманітні «треба».
Максим застебнув під шиєю на єдиного зламаного ґудзика балахон, підійшов до столу і поколупав сніданок двозубою виделкою. Відбувся звичний діалог:
— Не хочу. Не треба.
— Треба. їжа. Сніданок.
— Не хочу сніданок. Несмачно.
— Треба сніданок. Смачно.
— Рибо, — сказав їй Максим проникливо, — жорстока ви людина. Потрапили б ви до мене на Землю, я б ущент розбився, але знайшов би вам їжу до смаку.
— Не розумію, — сказала вона незворушно. — Що таке «риба»?
З огидою прожовуючи жирний шматок, Максим узяв папір і зобразив ляща анфас. Вона уважно вивчила малюнок і поклала до кишені халата. Всі малюнки, які робив Максим, вона забирала і кудись відносила. Максим малював багато, охоче і з задоволенням: у вільний час і ночами, коли не спалося, робити тут було зовсім нічого. Він малював тварин і людей, креслив таблиці й діаграми, відтворював анатомічні розрізи. Він зображав професора Мегу схожим на бегемота і бегемотів, схожих на професора Мегу; він викреслював універсальні таблиці лінкосу, схеми машин та діаграми історичних послідовностей; він переводив страшенно багато паперу, і все це щезало у кишені Риби без жодних видимих наслідків для процедури контакту. У професора Мегу, він же Бегемот, була своя метода, і він не збирався од неї відмовлятися.
Універсальна таблиця лінкосу, з вивчення якої мусив починатися будь-який контакт, Бегемота анітрохи не цікавила. Місцевій мові прибульця навчала тільки Риба, та й то лише для зручності спілкування, щоб зачиняв вікно і не вештався без балахона. Експерти до контакту не залучалися зовсім, Максимом займався Бегемот, і тільки Бегемот.
Щоправда, в його розпорядженні був доволі потужний засіб дослідження — ментоскопічна техніка, і Максим відсиджував у стендовому кріслі по чотирнадцять — шістнадцять годин на добу. До того ж ментоскоп у Бегемота був гарний. Він дозволяв досить глибоко проникати у спогади і відзначався дуже високою здатністю до розв’язання. Маючи таку машину, можна було, мабуть, обійтися і без знання мови. Але Бегемот використовував ментоскоп якось дивно. Свої ментограми він відмовлявся демонструвати категорично і навіть з деяким обуренням, а до Максимових ментограм ставився своєрідно. Максим спеціально розробив цілу програму спогадів, які мали дати аборигенам доволі повне уявлення про соціальне, економічне і культурне життя Землі. Проте ментограми такого роду не викликали у Бегемота ніякого ентузіазму. Бегемот кривив обличчя, мугикав, відходив, заходжувався телефонувати або, сівши до столу, починав нудотно гризти голову асистентові, часто повторюючи при цьому соковите слівце «масаракш». Зате коли на екрані Максим висаджував у повітря крижану скелю, що причавила корабель, або скорчером трощив на шматки панцерного вовка, або відбирав експрес-лабораторію у велетенського дурного псевдоспрута, Бегемота було за вуха не відтягнути од ментоскопа. Він стиха повискував, радісно поплескував себе долонями по лисині й грізно горлав на знесиленого асистента, який стежив за записом зображення. Видовище хромосферного протуберанця породжувало у професора такий захват, ніби він ніколи в житті не бачив нічого подібного і дуже до вподоби йому були любовні сцени, що їх Максим запозичував переважно з кінофільмів спеціально для того, щоб дати аборигенам певне уявлення про емоціональне життя людства.
Таке безглузде ставлення до матеріалу наштовхувало Максима на сумні роздуми. Складалося враження, що Бегемот ніякий не професор, а звичайнісінький інженер-ментоскопіст, який готує матеріал для справжньої комісії з контактів, що з нею Максимові ще доведеться зустрітися, а коли це станеться — невідомо. Тоді виходило, що Бегемот — істота досить примітивна, на кшталт хлопчиська, якого у «Війні і мирі» цікавлять лише батальні сцени. Це ображало: Максим репрезентував Землю і — слово честі! — мав підстави розраховувати на серйознішого партнера з контакту.
Щоправда, можна було припустити, що цей світ розташований на перехресті невідомих міжзоряних трас і прибульці тут не в дивину. Настільки не в дивину, що заради кожного прибульця тут уже не збирають спеціальних авторитетних комісій, а просто викачують з нього найбільш ефектну інформацію і цим обмежуються. На користь такого припущення свідчила оперативність, з якою люди зі світлими ґудзиками, вочевидь не фахівці, розібралися в ситуації і без жодних ахів та охів направили прибульця точно за призначенням. А можливо, які-небудь негуманоїди, котрі побували тут раніше, залишили по собі настільки поганий спогад, що тепер аборигени ставляться до всього інопланетного з певною і виправданою недовірою, і тоді уся метушня, що її розводить навколо ментоскопа професор Бегемот, — лише видимість контакту, гайнування часу, поки певні високі інстанції вирішують його долю.
«Так чи інак, а справи мої кепські, — вирішив Максим, давлячись останнім шматком. — Треба швидше вчити мову, і тоді все з’ясується…»
— Добре, — сказала Риба і забрала в нього тарілку. — Ходімо.
Максим зітхнув і підвівся. Вони вийшли у коридор. Коридор був довгий, брудно-блакитний, праворуч і ліворуч тягнулися ряди зачинених дверей, точнісінько таких, як двері до Максимової кімнати. Максим ніколи тут нікого не зустрічав, але разів зо два чув за дверима якісь дивні, збуджені голоси. Можливо, там також утримувалися прибульці, які чекали вирішення своєї долі.
Риба крокувала попереду широким чоловічим кроком, пряма, як палиця, і Максимові зненацька стало дуже шкода її. Ця країна, схоже, ще не знала промисловості краси, і бідолашна Риба була полишена на саму себе. З цим рідким безбарвним волоссям, що стирчало з-під білої шапочки, з цими величезними лопатками, що випирали під халатом, з потворно худючими ногами абсолютно неможливо було, мабуть, відчувати себе на висоті — хіба що з інопланетними істотами, та й то з негуманоїдними. Асистент професора ставився до неї зневажливо, а Бегемот і зовсім її не помічав і звертався до неї не інакше як «И-и-и», що, очевидно, відповідало у нього інтеркосмічному «Е-е-е»… Максим пригадав своє власне, бозна-яке до неї ставлення і відчув докори сумління. Він наздогнав її, погладив по кощавому плечу і сказав:
— Нолу молодець, хороша.
Вона звела до нього сухе обличчя і зробилася, як ніколи, схожою на здивованого ляща анфас. Потім відвела його руку, насупила ледь помітні брови і суворо проказала:
— Максим поганий. Чоловік. Жінка. Не треба. Максим засоромився і знову трохи відстав.
Так вони дісталися кінця коридора. Риба штовхнула двері, і вони опинилися у великій світлій кімнаті, яку Максим називав про себе приймальнею. Вікна тут були без смаку декоровані прямокутними ґратами з товстого залізного пруття, і високі, оббиті шкірою двері вели у лабораторію Бегемота, а біля дверей завжди чомусь сиділи двоє дуже високих, малорухливих аборигенів, які не відповідали на привітання і перебували начебто у постійному трансі.
Риба, як завжди, відразу пройшла до лабораторії, залишивши Максима у приймальні. Максим, як завжди, привітався; йому, як завжди, не відповіли. Двері в лабораторію лишилися прочиненими; звідтіля долинав гучний, роздратований голос Бегемота і дзвінке клацання ввімкненого ментоскопа. Максим підійшов до вікна, якийсь час дивився на туманний, мокрий краєвид, на лісисту рівнину, розсічену стрічкою автостради, на високу металеву башту, що ледь видніла в тумані, відтак занудьгував і, не чекаючи запрошення, зайшов у лабораторію.
Тут, як завше, приємно пахло озоном, мерехтіли дублюючі екрани, голомозий заморений асистент (ім’я мав таке, що його неможливо було запам’ятати, а прізвисько — Торшер) вдавав, ніби настроює апаратуру, і з цікавістю прислухався до чвари. У лабораторії мала місце чвара.
У кріслі Бегемота, за столом Бегемота, сидів незнайомець з квадратним обличчям, що помітно лущилося, і червоними набряклими очима. Бегемот стояв перед ним, розчепіривши ноги, впершись руками в боки і трохи пригнувшись. Він горлав. Шия у нього була сиза, лисина пломеніла західним пурпуром, з рота навсібіч летіла слина. Намагаючись не привертати до себе уваги, Максим тихенько пройшов до свого робочого місця і неголосно привітався з асистентом. Торшер — особа нервова, засмикана — пойнятий жахом відскочив і підсковзнувся на товстому кабелі. Максим ледве встиг підхопити його за плечі, і бідолашний Торшер обважнів, закотивши очі. Ні кровинки не зосталося в його обличчі. Дивна це була людина: він до судом боявся Максима. Звідкілясь нечутно вродилася Риба з відкоркованим флакончиком, який вона миттю піднесла до Торшерового носа. Торшер гикнув і ожив. Перше ніж він знову впав у небуття, Максим приставив його до залізної шафи і квапливо відійшов.
Він сів у стендове крісло і спостеріг, що незнайомець облишив слухати Бегемота й уважно роздивляється його, Максима. Максим привітно усміхнувся. Незнайомець злегенька нахилив голову. Нараз Бегемот з жахливим тріском гепнув кулаком по столу і схопився за телефонний апарат. Скориставшись паузою, незнайомець зронив кілька слів, з яких Максим розібрав лише «треба» і «не треба», взяв зі столу аркуш цупкого блакитнуватого паперу з яскраво-зеленим краєчком і помахав ним у повітрі перед обличчям Бегемота. Бегемот досадливо відмахнувся і тої ж миті заходився гавкати в телефон. «Треба», «не треба» і незрозуміле «масаракш» сипалися з нього як з рога достатку, і ще Максим уловив слово «вікно». Все скінчилося тим, що Бегемот роздратовано пожбурив навушник, ще кілька разів гаркнув на незнайомця, заплювавши його з голови до ніг, і викотився, хряснувши дверима.
Тоді незнайомець обтер обличчя носовичком, підвівся з крісла, відкрив довгу пласку коробку, що лежала на підвіконні, і видобув з неї якийсь темний одяг.
— Ідіть сюди, — сказав він Максимові. — Вдягайтесь. Максим озирнувся на Рибу.
— Ідіть, — сказала Риба. — Вдягайтесь. Треба. Максим збагнув, що в його долі відбувається нарешті
довгожданий поворот, що десь хтось щось вирішив. Він забув про настанови Риби, миттю скинув потворний балахон і за допомогою незнайомця убрався в нові шати. Шати ці, на думку Максима, не відзначалися ні красою, ні зручністю, але вони були точнісінько такі, як на незнайомцеві. Можна було припустити навіть, що незнайомець пожертвував свої власні запасні шати, бо рукава куртки були закороткі, а штани висіли ззаду мішком і спадали. Втім, решті присутніх вигляд Максима у новому одязі припав до душі. Незнайомець бурчав щось схвальне; Риба, пом’якшивши риси обличчя, наскільки це можливо для ляща, гладила Максимові плечі та обсмикувала на ньому куртку, і навіть Торшер блідо усміхався, сховавшись за пультом.