— Ні.
«Та невже? Ну приїзди, ми тобі зараз самі прочитаємо…»
— Все, — сказав Канцлер. — Прокаляли війну.
Прокуророві дух сперло. Слід було щось сказати. Слід було терміново щось сказати, найкраще — пожартувати. Витончено пожартувати… «Боже, допоможи мені витончено пожартувати!..»
— Мовчиш? А що я тобі казав? Не лізь у цю кашу, цивільних тримайся, а не військових. Ех ти, Розумако…
— Ти — Канцлер, — вичавив із себе прокурор. — Усі ми — твої діти. Адже діти вічно не слухаються батьків…
Канцлер захихотів.
— Діти… — мовив він. — А де це сказано: «Якщо чадо твоє ослухається тебе…» Як там далі, не пам’ятаєш, Розумако?
Боже мій, боже мій! «Згладь його зі світу». Він так і сказав тоді: «Згладь його зі світу», і Мандрівець узяв зі столу важкий чорний пістолет, спроквола звів його і двічі вистрелив, і чадо обхопило руками продірявлену лисину і впало на килим…
— Памороки забило? — сказав Канцлер. — Ех ти, Розумако… Що збираєшся робити, Розумако?
— Я помилився, — прохрипів прокурор. — Помилка… Це все через Смикунця…
— Помилився… Ну гаразд, подумай, Розумако. Поміркуй. Я тобі ще зателефоную.
І все. І нема його. І невідомо, куди телефонувати йому — плакати, благати. «Безглуздо, безглуздо. Нікому не допомагало… Гаразд… Зачекай… Та зачекай ти, страхопуде!» Він щосили вдарив розтуленою рукою об краєчок стола — щоб до крові, щоб боляче, щоб погамувати дрижаки… Це трохи допомогло, та він іще нахилився, відчинив другою рукою нижню шухляду стола, дістав фляжку, зубами відкоркував її і зробив кілька ковтків. Його вкинуло в жар. «Ось так… спокійно… Ми ще подивимося… Це гонитва: хто швидше. Розумаку так просто не візьмеш, з ним ви ще помарудитеся. Розумаку так зразу не викличеш. Якби могли викликати, то вже викликали б… Це нічого, що він зателефонував. Він завжди так. Час є. Два дні, три дні, чотири дні… Час є! — гримнув він на себе. — Не дурій…» Він підвівся і квапливо закружляв по кабінету.
«У мене є на вас управа. У мене є Мак. У мене є людина, яка не боїться випромінювання. Для якої не існує перепон. Яка прагне змінити устрій. Яка нас ненавидить. Людина чиста і, отже, відкрита усім спокусам. Людина, яка повірить мені. Людина, яка захоче зустрітися зі мною… Вона вже зараз хоче зустрітися зі мною: мої агенти вже безліч разів говорили їй, що державний прокурор добрий, справедливий, великий знавець законів, справжній страж законності, що Творці його недолюблюють і терплять його тільки тому, що не довіряють один одному… Мої агенти вже показували мене йому, потай, за сприятливих обставин, і моє обличчя йому сподобалося… І — найголовніше! — йому при якнайсуворішій таємниці натякнули, що я знаю, де розташований Центр. Він чудово володіє обличчям, однак мені сказали, що в цю мить він виказав себе… Ось яка людина у мене є — людина, яка дуже хоче захопити Центр і може це зробити, єдина з-поміж усіх… Тобто цієї людини у мене поки що немає, однак тенета розставлені, наживку вона проковтнула, і сьогодні я її підсічу. Або я пропав… Пропав… Пропав…»
Він круто повернувся і з жахом глянув на жовтий телефон.
Він уже не міг стримати уяву. Він бачив цю тісну кімнату, обтягнуту бузковим оксамитом, задушливу, прокислу, без вікон, голий обшарпаний стіл і п’ять визолочених крісел… «А ми, всі інші, стояли: я, Мандрівець з очима жадібного вбивці і цей голомозий кат… роззява, базікало; адже знав, де Центр, стількох людей занапастив, щоб дізнатися, де Центр, і — шелихвіст, п’яниця, хвалько! — хіба можна про такі речі кому-небудь говорити? Тим більше родичам… особливо таким родичам. А ще начальник Департаменту громадського здоров’я, очі і вуха Вогненосних Творців, броня і сокира нації… Канцлер примружився: «Згладь його зі світу», Мандрівець вистрілив упритул двічі, і Барон пробурчав невдоволено: «Знов усю оббивку заляпали…» І вони знову почали сперечатися, чому в кімнаті смердить, а я стояв на ватяних ногах і думав: «Знають чи не знають?», і Мандрівець стояв, ошкірившись, як зголоднілий хижак, і дивився на мене, ніби здогадувався… Дідька лисого він здогадався… Тепер я вже розумію, чому він завжди так дбав, щоб ніхто не прозирнув у таємницю Центру. Він завжди знав, де міститься Центр, і лише ждав нагоди захопити Центр самому… Спізнився, Мандрівче, спізнився… І ти, Канцлере, спізнишся. І ти, Бароне. А про тебе, Смикунцю, й мови немає…»
Він відслонив портьєру і притулився лобом до холодної шибки. Він майже задушив свій страх і, щоб розтоптати його остаточно, до останньої іскорки, він уявив собі, як Мак з боєм зненацька вдирається до апаратної Центру…
Однак це міг би зробити і Пухир з особистою охороною, з цією бандою своїх рідних і двоюрідних братів, племінників, побратимів, вигодованців, з цими моторошними покидьками, які ніколи нічого не чули про закон, які завжди знали тільки один закон: стріляй перший… Потрібно було бути Мандрівцем, щоб зняти руку на Пухиря. Того ж вечора вони напали на нього прямо біля воріт його особняка, зрешетили машину, вбили шофера, вбили секретарку, і в загадковий спосіб полягли самі, усі без винятку, усі двадцять чотири особи з двома кулеметами… Авжеж, Пухир також міг би вдертися до апаратної, одначе там би він і застряв, далі не пройшов би, бо далі — бар’єр депресивного випромінювання, а тепер, можливо, і два променевих бар’єри; вистачило б і одного, ніхто не пройде там: виродок знепритомніє від болю, а звичайнісінький лояльний громадянин впаде на коліна і заходиться тихо плакати від смертельної туги… Тільки Мак там пройде і просуне свої вправні руки в генератори, і передовсім перемкне Центр, усю систему башт, на депресивне поле. Відтак, уже цілком безперешкодно, він підніметься в радіостудію й поставить там плівку із заздалегідь підготовленою промовою на багатоциклову передачу… Уся країна від хонтійського кордону до Заріччя — в депресії, мільйони дурнів валяються, обливаючись сльозами, не бажаючи ворухнути пальцем, а репродуктори вже горланять на все горло, що Вогненосні Творці — злочинці, їх звати так і отак, вони перебувають там і отам, рішіть їх, рятуйте країну, це кажу вам я, Мак Сим, живий бог на землі (чи, скажімо… законний спадкоємець імператорського престолу, чи великий диктатор — що йому більше до вподоби). До зброї, мій Легіоне! До зброї, моя арміє! До зброї, мої підданці!.. А сам тим часом спускається назад в апаратну і перемикає генератори на поле посиленої уваги, і от уже вся країна слухає розпустивши вуха, намагається не пропустити жодного слова, заучує напам’ять, повторює для себе. А гучномовці горланять, башти працюють, і так триває ще годину, а потім він перемикає випромінювачі на захват, усього півгодини захвату — і кінець передачам… І коли я отямлюсь — масаракш, півтори години пекельного болю, одначе потрібно, масаракш, витримати! — Канцлера вже немає, нікого з них немає, є Мак, великий бог Мак, і його незрадливий радник, колишній державний прокурор, а нині — голова уряду великого Мака… А, бог з ним, з урядом, я буду просто живий, і мені ніщо не загрожуватиме, а там ми подивимося… Мак не з тих, хто кидає корисних друзів, він не кидає навіть непотрібних друзів, а я буду дуже корисним другом. О, яким корисним другом я йому буду!..»
Він урвав себе і повернувся до столу, скосив око на жовтий телефон, усміхнувся, зняв навушник зеленого телефону і викликав заступника начальника Департаменту спеціальних досліджень.
— Пуголовок? Доброго ранку, це Розумака. Як почуваєшся? Як шлунок?.. Ну, чудово… Мандрівця ще нема?.. Ага. Ну гаразд… Мені зателефонували від Барона і наказали трошки вас проінспектувати… Ні, ні, я гадаю, це чиста формальність, я все одно у вас нічогісінько не розумію, але ти підготуй там який-небудь рапорт… проект висновку інспекції й таке інше. І потурбуйся, щоб усі були на місцях, а не як минулого разу… Ум-гу… Годині об одинадцятій, мабуть… Ти зроби так, щоб о дванадцятій я вже зміг виїхати з усіма документами… Ну, до зустрічі. Ідемо страждати… А ти також страждаєш? Чи ви вже, можливо, давно розробили захист, тільки від начальства приховуєте? Ну-ну, я жартую… Бувай.
Він поклав навушник і глянув на годинника. Була за чверть десята. Він гучно застогнав і потеліпався у ванну. Знову це страхіття… півгодини страхіття. Від якого немає захисту… Від якого немає порятунку… Від якого жити не хочеться… Як це усе-таки образливо: Мандрівця доведеться помилувати.
Ванна вже була повнісінька гарячої води. Прокурор скинув халат, стягнув нічну сорочку і поклав під язик болезаспокійливе. І ось так усе життя. Одна двадцять четверта усього життя — пекло. Більше чотирьох відсотків… І це не рахуючи викликів у Палац. Ну, виклики незабаром закінчаться, а ці чотири відсотки залишаться до кінця… «Втім, це ми ще подивимося. Коли все усталиться, я візьмусь за Мандрівця власноруч…» Він заліз у ванну, влаштувався якомога зручніше, розслабився і почав змислювати, як він візьметься за Мандрівця. Проте він не встиг нічого змислити. Знайомий біль вдарив у тім’я, прокотився до хребта, упнув пазур у кожну клітину, у кожен нерв і заходився шматувати — методично, люто, у такт шаленому калатанню серця…
Коли все скінчилося, він ще трошки полежав у солодкій знемозі — пекельні муки також чогось варті: півгодини страхіття дарували йому кілька хвилин раювання, — потому виліз, розтерся перед дзеркалом, прочинив двері, прийняв від камердинера свіжу білизну, вдягнувся, повернувся до кабінету, випив ще склянку теплого молока, цього разу змішаного з цілющою водою, з’їв глизявої кашки з деревним медом, посидів трохи просто так, остаточно прийшовши до тями, а потім зателефонував денному референтові й звелів подавати авто.
До Департаменту спеціальних досліджень вела урядова траса, порожня о цій порі дня, обсаджена кучерявими деревами, схожими на штучні. Шофер гнав без зупинок біля світлофорів, час від часу вмикаючи гучну басовиту сирену. До високих залізних воріт Департаменту під’їхали без трьох хвилин одинадцята. Легіонер у парадному мундирі підійшов, нахилився, вдивляючись, упізнав і склав честь. Тої ж миті ворота розчинилися, відкрився густий сад, білі й жовті корпуси житлових будинків, а за ними — величезний скляний паралелепіпед институту. Повільно проїхали доріжкою для авто з суворими застереженнями стосовно швидкості, проминули дитячий майданчик, присадкувату будівлю басейну, строкату веселу будівлю клубу-ресторану — і все це у зелені, у хмарах зелені, у зеленому морі, і чудове, напрочуд чисте повітря, і — масаракш! — якийсь запах дивовижний, ніде такого не буває, у жодному полі, у жодному лісі… «Ох уже цей Мандрівець, все це його витівки, шалені гроші вгачені в це, але зате як його тут люблять. Ось як треба жити, ось як треба влаштовуватися. Вгачено шалені гроші, Султан був страшенно незадоволений, він і досі ще незадоволений… Ризик? Авжеж, ризик, звісна річ, був, ризикнув Мандрівець, зате нині його Департамент — це його Департамент: тут його не зрадять, не підсидять… П’ятсот душ у нього тут, переважно молодь; газет вони не читають, радіо не слухають — часу, бачите, немає, важливі наукові дослідження… Отож випромінювання тут б’є мимо цілі, точніше, зовсім по іншій цілі. Авжеж, Мандрівче, я на твоєму місці довго ще зволікав би з захисними шоломами. Може, ти й справді зволікаєш? Напевно зволікаєш… Проте, дідько забирай, як тебе заскочити? От якби знайшовся другий Мандрівець… Та ба! Другої такої голови немає в цілім світі. І він це знає. І він дуже уважно стежить за кожною бодай трошки талановитою людиною. Прибирає до рук змалку, обласкавлює, віддаляє од батьків — а батьки, дурні, аж нетямляться від радості! — і от, дивишся, ще один солдатик стає у твій шик… Ох як це добре, що Мандрівця зараз немає, як мені щастить!»
Машина зупинилася, референт розчинив дверцята. Прокурор виліз, піднявся сходинками до скляного вестибюля. Пуголовок із своїми референтами вже чекав на нього. Прокурор, зберігаючи нудьгу на обличчі, мляво потис Пуголовкові руку, глипнув на референтів і дозволив відвести себе до ліфта. У кабіну пройшли за регламентом: пан державний прокурор, за ним пан заступник начальника Департаменту, слідом референт державного прокурора і старший з референтів пана заступника начальника. Інших залишили у вестибюлі. До кабінету Пуголовка зайшли також за регламентом: пан прокурор, за ним Пуголовок; референта прокурора і старшого референта Пуголовка залишили за дверима у приймальні. Прокурор відразу втомлено потонув у кріслі, а Пуголовок негайно заметушився, застукотів пальцями по кнопках на краєчку стола і, коли до кабінету збіглася ціла юрба секретарів, наказав подати чай.
Перші кілька хвилин прокурор для розваги роздивлявся Пуголовка. У Пуголовка був винятково винуватий вигляд. Він уникав дивитися в очі, раз у раз пригладжував чуприну, нервово потирав руки, неприродно покашлював і виконував безліч безглуздих, метушливих рухів. У нього завжди був такий вигляд. Зовнішність і поведінка були його основним капіталом. Він викликав безперервні підозри в нечистому сумлінні й безперервні якнайретельніші перевірки. Департамент громадського здоров’я вивчив його життя по годинах. І оскільки життя його було бездоганне, а кожна нова перевірка лише підтверджувала цей несподіваний факт, пересування Пуголовка по службі відбувалося з винятковою швидкістю.
Прокурор усе це чудово знав: він особисто тричі якнайдосконалішим чином перевіряв Пуголовка, і все ж таки зараз, роздивляючись його, потішаючись з нього, він раптом заскочив себе на думці, що Пуголовок, їй-богу, знає, пройдисвіт, де перебуває Мандрівець, і страшенно боїться, що це з нього зараз витягнуть. І прокурор не втримався.
— Вітання од Мандрівця, — мовив він недбало, постукуючи пальцями по поруччю.
Пуголовок швиденько глянув на прокурора і тої ж миті відвів очі.
— М-м… так… — сказав він, покусуючи губу. — Кахи… Зараз от… гм… чай принесуть…
— Він просив тебе зателефонувати, — сказав прокурор ще недбаліше.
— Що? А-а… Гаразд… Чай у мене сьогодні буде винятковий. Нова секретарка добре знається на чаях… Тобто… кахи… А куди йому зателефонувати?
— Не розумію, — сказав прокурор.
— Ні, я до того, що… гм… якщо йому зателефонувати, то треба ж знати… кахи… телефон… він же ніколи телефону не залишає… — Пуголовок зненацька заметушився, страдницьки почервонів, заляпав по столу долонями, знайшов олівець. — Куди він велів зателефонувати?
Прокурор відступився.
— Це я пожартував, — сказав він.
— Га?.. Що?.. — На обличчі Пуголовка блискавично, змінюючи один одного, промайнуло безліч якнайпідозріліших виразів. — А! Пожартував? — Він зареготався фальшивим сміхом. — Це ти ловко мене… Ото забава! А я вже думав… Га-га-га!.. А от і чайок!
Прокурор прийняв з випещених рук випещеної секретарки склянку міцного чаю і сказав:
— Гаразд, пожартували, і годі. Часу обмаль. Де твій папір?
Пуголовок виконав масу непотрібних рухів, витягнув зі столу і простягнув прокуророві проект інспекційного акта. З того, як він при цьому скорочувався й щулився, можна було зробити єдиний висновок: проект напханий фальшивою інформацією, має на меті ввести інспектора в оману і взагалі складений з підривними намірами.
— Н-нумо… — сказав прокурор, плямкаючи шматочком цукру. — Що тут у тебе?.. «Акт перевірного обстеження»… Н-ну… Лабораторія інтерференції… Лабораторія спектральних досліджень… Лабораторія інтегрального випромінювання… Нічого не второпаю, сам чорт спотикнеться! Як ти у всьому цьому розбираєшся?
— А я… гм… Я, знаєш, також не розбираюсь, адже я за фахом… гм… адміністратор… моя справа… це… загальне керівництво.
Пуголовок ховав очі, покусував губи, рвучко куйовдив волосся, і вже було цілком зрозуміло, що ніякий він не адміністратор, а хонтійський шпигун з вищою спеціальною освітою. Але ж і проява!..
Прокурор знову звернувся до акта. Він зробив глибокодумне зауваження про перевитрату коштів, що її припустилася група підсилення потужності; спитав, хто такий Зон Баруту, чи не родич він Мору Баруту, знаменитого письменника-пропагандиста; закинув докір з приводу безлінзового рефрактометра, який влетів у шалені гроші, але й дотепер не пущений, і підвів риску по роботі сектора досліджень і вдосконалення випромінювання, виголосивши, що посутніх зрушень він не спостерігає («І слава богу», — подумки додав він) і що цю його думку слід обов’язково вписати до чистовика акта.
Частину акта, що торкалася праць сектора захисту од випромінювання, він проглянув ще недбаліше.
— Тупцюєте на місці, — виголосив він. — 3 фізичного захисту взагалі нічого не досягли, з фізіологічного — й того немає… Фізіологічний захист — це взагалі не те, що нам потрібно: з якого лиха я дам себе шматувати, ще ідіотом зробите… А от хіміки молодці — ще хвилину виграли. Торік хвилину та позаторік півтори… Що ж це виходить? Отже, тепер я можу прийняти пігулку і замість тридцяти хвилин страждатиму двадцять дві… Що ж, непогано. Майже тридцять відсотків… Запиши-но мою думку: прискорити темпи роботи з фізичного захисту, заохотити працівників відділу хімічного захисту. Все. — Він перекинув папірці Пуголовку. — Накажи це надрукувати начисто… і мою думку. А зараз, про людське око, проведи-но мене… ну, скажімо… е-е… У фізиків я минулого разу був. Проведи-но ти мене до хіміків, гляну, як там у них…
Пуголовок підхопився й знову застукотів по кнопках, а прокурор звівся на рівні з виглядом надзвичайної втоми.
У супроводі Пуголовка та денного референта він неквапливо рушив лабораторіями відділу хімічного захисту, ввічливо усміхаючись людям з одним шевроном на рукаві халата, поплескуючи іноді по плечу безшевронних, пристоюючи біля двошевронних, щоб потиснути руку, розуміюче покивати головою і поцікавитися, чи немає претензій.
Претензій не було. Усі наче працювали або вдавали, що працюють, — у них не второпаєш. Миготіли якісь лампочки на якихось приладах, варилися якісь рідини в якихось посудинах, пахло якоюсь гидотою, де-не-де мучили тварин. Було у них тут чисто, світло, просторо; люди здавалися ситими і спокійними, ентузіазму не виявляли, з інспектором трималися цілком коректно, але без будь-якої теплоти і, то вже напевне, без належної запопадливості.