— Що вивозите?
— Рефрактометр, — сказав Максим, простягуючи перепустку і дозвіл на вивезення.
— «Рефрактометр РЛ-7, інвентарний номер…» — пробурмотів легіонер. — Зараз я запишу…
Він неквапливо поліз до кишені за записником.
— Швидше, будь ласка, я спішу, — сказав Максим.
— Хто підписував дозвіл?
— Не знаю… Мабуть, Пуголовок.
— Не знаєте… Підписувався б розбірливо, все було б гаразд…
Він нарешті розчинив ворота. Максим викотився на трасу і витиснув зі свого візка усе, що було можливо. «Якщо нічого не вийде, — подумав він, — і я залишусь живим, доведеться тікати… Проклятий Мандрівець, учув, бісів син, повернувся… А що я робитиму, якщо вийде? Нічого не готово, схеми Палацу немає — не встиг Розумака, і фотокартки Творців він також не дістав… Хлопці не готові, плану дій ніякого немає… Проклятий Мандрівець! Якби не він, у мене було б ще три дні на розроблення плану… і армія, і штаб, масаракш! Ось хто відразу пожвавішає! Ось з кого треба починати. Ну, це справа Вепра, він буде радий цим зайнятися, він у цьому тямить. І ще бовваніють десь білі субмарини… Масаракш, а ще ж триває війна! Ага, війна, здається, скінчилася. Втім, хто зна€, що вони там ще готують…» Максим звернув з центральної вулиці у вузький провулок між двома височезними хмарочосами рожевого каменю і по бруківці підкотився до старезного, почорнілого будиночка. Вепр уже чекав. Притулившись спиною до ліхтарного стовпа, він курив сигарету. Коли машина зупинилася, він жбурнув недокурок і, протиснувшись крізь маленькі дверцята, сів поруч з Максимом. Він був спокійний і холодний, як завше.
— Здрастуйте, Маку, — сказав він. — Що сталося?
Максим розвернув машину і знову виїхав на головну вулицю.
— Що таке термічна бомба, знаєте? — спитав він.
— Чув, — відповів Вепр.
— Добре. Із синхронними запалами мали коли-небудь справу?
— Вчора, наприклад, — сказав Вепр.
— Чудово.
Певний час вони їхали мовчки. Тут був пожвавлений рух, і Максим зосередився на тому, щоб прорватися, пробитися, протиснутися між величезними вантажівками і старими облізлими автобусами, і нікого не зачепити, і не дати нікому зачепити себе, і попасти під зелене світло, а потім знову попасти під зелене світло, і не втрачати хоча б ту жалюгідну швидкість, яку вони мали, і нарешті їхнє авто вирвалося на Лісове шосе, на знайому автостраду., обсаджену височенними деревами.
«Смішно, — подумав раптом Максим. — Цією ж дорогою я в’їжджав у цей світ, певніше, мене завозив бідолаха Фанк, а я нічого не розумів і вважав, що він фахівець з проблем прибульців. А тепер цією ж дорогою я, можливо, виїжджаю з цього світу і зі світу взагалі та ще й забираю з собою гарну людину…» Він скоса глянув на Вепра. Обличчя Вепра було напрочуд спокійне: він сидів, висунувши лікоть протеза у вікно, і чекав, коли йому дадуть пояснення. Можливо, він дивувався, можливо, хвилювався, але помітити це було неможливо, і Максим відчув гордість, що така людина довіряє йому і покладається на нього без застережень.
— Я вам дуже вдячний, Вепре, — сказав він.
— Он як? — мовив Вепр, обернувши до нього сухе жовтувате обличчя.
— Пам’ятаєте, одного разу на засіданні штабу ви відкликали мене убік і дали кілька розумних порад?
— Пам’ятаю.
— Так от, я вам за це вдячний. Я вас послухався.
— Авжеж, я помітив. Ви мене цим навіть трохи розчарували.
— Ви мали рацію тоді, — сказав Максим. — Я прислухався до ваших порад, і внаслідок цього справа повернулася так, що мені випадає можливість проникнути в Центр.
Вепр смикнувся.
— Зараз? — швидко спитав він.
— Так. Доводиться поспішати, я нічого не встиг приготувати. Мене можуть убити, і тоді все буде надаремно. Тому я взяв з собою вас.
— Говоріть.
— Я зайду в будинок, ви залишитесь у машині. За якийсь час зчиниться тривога, можливо, спалахне стрілянина. Це не повинно вас торкатися. Ви і далі сидите в машині і ждете. Ви ждете… — Максим замислився. — Ви ждете двадцять хвилин. Якщо впродовж цього часу ви зазнаєте променевого удару, це означатиме, що все обійшлося. Можете непритомніти зі щасливим усміхом на обличчі… Якщо ні — виходите з машини. У багажнику лежить бомба із синхронним запалом на десять хвилин. Вивантажуйте бомбу на бруківку, вмикайте запал і їдьте геть. Буде паніка. Дуже сильна паніка. Постарайтесь витиснути з неї все, що тільки можна.
Якийсь час Вепр розмірковував.
— Ви не дозволите мені зателефонувати в одне місце? — спитав він.
— Ні, — сказав Максим.
— Тут така справа, — сказав Вепр. — Якщо вас не уб’ють, то, наскільки я розумію, вам напевне знадобляться люди, готові до бою. Якщо вас уб’ють, люди знадобляться мені. Адже для цього ви мене і взяли, на випадок, якщо вас уб’ють… Але сам я зможу лише почати, а часу буде обмаль, і людей потрібно попередити заздалегідь. От я й хочу їх попередити.
— Штаб? — спитав Максим неприязно.
— В жодному разі. У мене є своя група.
Максим мовчав. Попереду вже виростав сірий п’ятиповерховий будинок з камінною стіною вздовж фронтону. Той самий. Десь там швендяла коридорами Риба, горланив і плювався розгніваний Бегемот. І там був Центр. Коло замкнулося.
— Гаразд, — сказав Максим. — Біля входу є телефон-автомат. Коли я зайду всередину — але не раніше, — можете вийти з машини і зателефонувати.
— Добре, — сказав Вепр.
Вони вже під’їхали до повороту з автостради. Чомусь Максим згадав Раду і уявив собі, що з нею станеться, якщо він не повернеться. Зле їй буде. А може, й нічого. Може, навпаки, її випустять… «Все одно — сама. Гая немає, мене немає… Бідолашна дівчинка…»
— У вас є родина? — спитав він Вепра.
— Так. Дружина. Максим покусав губу.
— Вибачте, що так недоладно вийшло, — пробурмотів він.
— Нічого, — спокійно сказав Вепр. — Я попрощався. Я завжди прощаюсь, коли виходжу з дому… Оце, виходить, і є Центр? Хто б міг подумати…
Максим зупинився на стоянці, втиснувшись поміж старенькою малолітражкою і розкішним урядовим лімузином.
— Ну, от і все, — сказав він. — Побажайте мені удачі, Вепре.
— Від щирого серця… — сказав Вепр. Голос його осікся, він закашлявся. — Усе-таки я дожив до цього дня, — пробурмотів він.
Максим ліг щокою на кермо.
— Добре було б цей день пережити… — сказав він. — Добре було б побачити вечір…