— Не хочеться йти, — пояснив Максим. — Ох, не хочеться… До речі, Вепре, майте на увазі і розкажіть своїм друзям. Ви живете не на внутрішній поверхні кулі. Ви живете на зовнішній поверхні кулі. І таких куль безліч у світі, на деяких живуть значно гірше, ніж ви, а на деяких — значно краще. Проте ніде вже не живуть безглуздіше. Не вірите? Ну й дідько з вами. Я пішов.
Він розчинив дверцята і виліз назовні. Він перетнув асфальтовану стоянку і почав підніматися по камінних сходах, сходинка за сходинкою, намацуючи в кишені вхідну перепустку, яку зробив для нього прокурор, і внутрішню перепустку, яку десь поцупив цдя нього прокурор, і просту рожеву картонку, що зображала перепустку, яку прокурор так і не зумів ні зробити, ні поцупити для нього. Було спечно, небо блищало, як алюміній, непроникливе небо населеного острова. Камінні сходинки пекли крізь підметки, а може, це тільки здавалося. Все було безглуздо. Увесь замір був нездарний. «На бісового батька усе це чинити, коли підготуватися до пуття не встигли… А раптом там сидить не один офіцер, а два? Або навіть три офіцери сидять у цій кімнаті і ждуть мене з автоматами напоготові?.. Ротмістр Чачу стріляв з пістолета, калібр той самий, тільки куль буде більше, і я вже не той, яким був колись, він уже серйозно заїздив мене, мій населений острів. І поповзти геть цього разу не дадуть… Я — глупак. Був глупак і глупаком лишився. Купив мене пан прокурор, спіймав на гачок… Одначе як він мені повірив? Незбагненна річ… Добре було б зараз дременути в гори, подихати чистим гірським повітрям. Так мені й не довелося побувати у тутешніх горах… Дуже люблю гори… Такий розумний, недовірливий чолов’яга — і довірив мені таку коштовність! Найбільший скарб цього світуї Цей огидний, мерзенний, підлий скарб… Будь він проклятий, масаракш, і ще раз масаракш, і ще тридцять три рази масаракш!»
Він розчинив скляні двері й простягнув легіонерові вхідну перепустку. Потім він перетнув вестибюль — мимо дівулі в окулярах, яка ставила штампи, мимо адміністратора у каскетці, який лаявся з кимсь по телефону, — і біля входу в коридор показав іншому легіонерові внутрішню перепустку. Легіонер кивнув йому — вони були вже, можна сказати, знайомі, впродовж останніх трьох днів Максим приходив сюди щодня.
Далі.
Він пройшов довгим, без дверей, коридором і звернув ліворуч. Тут він був лише вдруге. Вперше — позавчора, помилково («Вам, власне, куди потрібно, добродію?» — «Мені, власне, потрібно до шістнадцятої кімнати, капрале». — «Ви помилилися, добродію. Вам — у наступний коридор». — «Вибачте, капрале, винен. Справді…»).
Він подав капралові внутрішню перепустку і скосив око на двох здоровезних легіонерів з автоматами, котрі нерухомо стояли обабіч дверей навпроти. Відтак глянув на двері, в які збирався зайти. «Відділ спеціальних перевезень». Капрал уважно роздивлявся перепустку, потім, усе ще роздивляючись, натис якусь кнопку в стіні — за дверима задзеленчав дзвінок. «Тепер він там приготувався, офіцер, який сидить поряд із зеленою портьєрою. Або двоє офіцерів приготувалися. Або, можливо, навіть троє офіцерів… Вони ждуть, коли я зайду. І якщо я злякаюсь їх і вискочу назад, мене зустріне капрал і зустрінуть легіонери, котрі охороняють двері без таблички, за якою, напевне, повнісінько солдатів».
Капрал повернув перепустку і сказав:
— Прошу. Приготуйте документи.
Максим вийняв рожеву картонку, розчинив двері і ступив крок у кімнату.
Масаракш.
Так і є.
Не одна кімната. Три. Анфіладою. І в кінці — зелена портьєра. І килимова доріжка з-під ніг аж до портьєри. Щонайменше, тридцять метрів.
І не двоє офіцерів. Навіть не троє. Шестеро.
Двоє в армійському сірому — у першій кімнаті. Вже навели автомати.
Двоє в жандармському чорному — у другій кімнаті. Ще не навели, одначе також готові.
Двоє в цивільному — обабіч зеленої портьєри у третій кімнаті.
Один повернув голову…
Ну, Маку!
Він рвонувся вперед. Вийшло щось на зразок потрійного стрибка з місця. Він ще встиг подумати: не порвати б сухожилля.
Тужаво вдарило в обличчя повітря.
Зелена портьєра.
Цивільний ліворуч дивиться вбік, шия відкрита. Ребром долоні.
Цивільний праворуч, певне, кліпає. Повіки нерухомо напівопущені. Згори по тімені — і в ліфт.
У ліфті темно. Де кнопка? Масаракш, де кнопка?
Повільно й лунко застукотів автомат і відразу — другий. Ну що ж, чудова реакція. Ду-ут… ду-ут… ду-ут… Проте це поки що у двері, в те місце, де вони мене бачили. Вони ще не второпали, що сталося. Це звичайнісінький рефлекс.
Кнопка!
Впоперек портьєри навскоси, згори вниз, повільно рухається тінь — падає хтось із цивільних.
Масаракш, ось вона — на самій видноті…
Він натис кнопку, і кабіна рушила вниз. Ліфт був швидкісний, кабіна повзла досить хутко. Заболіла нога. «Невже усе-таки розтягнув?.. Утім, тепер це не має значення… Масаракш, адже я вже прорвався!»
Кабіна зупинилася, Максим вискочив, і тої ж миті в шахті загуркотіло, забряжчало, полетіли тріски. Згори з трьох стволів гатили по дахові кабіни. «Гаразд, гаразд, бийте… Зараз вони дотумкають, що не стріляти треба, а підняти ліфт угору і спуститися самим… Проґавили, розгубилися…»
Він роззирнувся. Масаракш, знову не те… Не один вхід, а три. Три цілком однакові тунелі… Ага, це просто змінні генератори. Один працює, два на профілактиці… Який же зараз працює? Так. Здається, оцей…
Він кинувся у середній тунель. За спиною загарчав ліфт. «Ні-ні, вже пізно… Не ті швидкості, не встигнете… Хоча тунель, треба сказати, довгий і нога болить… Ну, ось і поворот, тепер ви мене взагалі не дістанете…» Він добіг до генераторів, що басовито гурчали під сталевою плитою, зупинився і кілька секунд відпочивав, опустивши руки. «Отже, три чверті справи зроблено, навіть сім восьмих… Залишилась дрібничка, одна друга однієї тридцять четвертої… Зараз вони спустяться у ліфті, поткнуться до тунелю; вони напевне нічогісінько не знають, депресійне випромінювання пожене їх назад… Що ще може статися? Шпурнуть коридором газову гранату. Навряд, звідкіля вона у них… А от тривогу вони вже, мабуть, зчинили. Творці могли б, звісно, вимкнути депресійний бар’єр… Ох, не наважаться вони, не наважаться і не встигнуть, бо їм же потрібно зібратися уп’ятьох, з п’ятьма ключами, домовитися, розчовпати, чи не витівка це одного з них, чи не провокація це… Бо й справді, хто в цілому світі може прорватися сюди крізь променевий бар’єр? Мандрівець, якщо він таємно винайшов захист? Його затримали б шестеро з автоматами… А більше немає кому… Отож, поки вони будуть лаятися, з’ясовувати, розбиратися, я завершу справу…»
У тунелі за рогом вдарили в пітьму автомати. «Дозволяється. Не заперечую…» Він нахилився над розподільним пристроєм, обережно зняв кожух і закинув його в куток. «Та-ак, украй примітивна штука. Добре, що я здогадався підчитати дещо по тутешній електроніці…» Він запустив пальці у схему… «А якби не здогадався? А якби Мандрівець приїхав позавчора? Та-ак, панове… Масаракш, як струмом б’ється!.. Атож, панове, опинився б я у становищі ембріомеханіка, якому необхідно терміново розібратися… Навіть не знаю в чому… У паровому котлі? Розібрався б ембріомеханік… У верблюдячій упряжі?.. Авжеж, у верблюдячій упряжі! Га? Ну як, ембріомеханік, розібрався б? Навряд… Масаракш, та що у них тут усе без ізоляції?.. Ага, ось ти де… Ну, з богом, як висловлюється пан державний прокурор!»
Він сів на підлогу перед розподільником і тильним боком руки обтер лоба. Справу було зроблено. Величезної сили депресійний удар впав на всю країну — від Заріччя до хонтійського кордону, від океану до Алебастрового хребта.
Автомати за рогом замовкли. Пани офіцери були в депресії. Зараз я гляну, що це таке: пани офіцери в депресії.
Пан прокурор вперше в житті зрадів променевому удару. Не хочу дивитися на цього типа. Вогненосні Творці так і не встигли розібратися і дотумкати. Вони карлючаться від болю, відкинувши копита, як висловлювався ротмістр Чачу. Ротмістр Чачу, до речі, також у глибокій депресії, і думка про це мене захоплює.
Зеф із хлопцями також лежать, відкинувши копита. Пробачте, хлопці, але так треба.
Мандрівець! Як це чудово: страшний Мандрівець також лежить, відкинувши копита, розстеливши на підлозі свої величезні вуха — найбільші вуха в усій країні. Втім, можливо, його вже пристрелили. Це було б ще краще.
Рада, моя маленька бідолашна Рада, лежить у депресії… Нічого, дівчинко, це, мабуть, не боляче і взагалі скоро скінчиться…
Вепр…
Він підхопився. Скільки минуло часу? Він кинувся назад по тунелю. Вепр також лежить, відкинувши копита, але якщо він почув стрілянину, у нього могли не витримати нерви… Це, ясна річ, у вищій мірі сумнівно — нерви у Вепра, але хто знає!..
Він підбіг до ліфта, на секунду затримавшись, аби глянути на панів офіцерів у депресії. Видовище було тяжке: усі троє плакали, покидавши автомати; у них не було навіть сил витирати сльози. «Гаразд, поплачте, це корисно, поплачте над моїм Гаєм, поплачте над Птахою… над Гелом, над моїм Лісником… Треба думати, ви не плакали з дитинства, і, це вже напевне, ви не плакали над тими, кого вбивали. Отож поплачте хоча б перед смертю».
Ліфт стрімголов виніс його на поверхню. Анфілада кімнат була сповнена люду: офіцери, солдати, капрали, армійці, легіонери, цивільні, всі при зброї, всі лежать, сидять зажурені, декотрі ридають, один мурмотить, трясе головою і бтє себе в груди кулаком… А ось цей застрелився… Масаракш — страшна штука Чорне Випромінювання, недаремно Творці приберігали його на чорний день…
Він вибіг у вестибюль, перестрибуючи через людей, котрі безсило комашилися на підлозі, мало не сторчголов скотився по камінних сходинках і зупинився перед своїм авто. З полегшенням відітхнув. Нерви у Вепра витримали. Вепр напівлежав на передньому сидінні з заплющеними очима.
Максим вийняв з багажника бомбу, звільнив її від проолієного паперу, обережно взяв під пахву і, не кваплячись, повернувся до ліфта. Він ретельно оглянув запал, ввімкнув годинниковий механізм, поклав бомбу в кабіну і натис кнопку. Кабіна провалилася, відносячи в пекло вогненне озеро, що виллється на волю за десять хвилин. Певніше, за дев’ять хвилин з секундами…
В авто він обережно посадив Вепра більшою чи меншою мірою прямо, сів за кермо і вивів машину зі стоянки. Сірий будинок нависав над ним, важкий, безглуздий, приречений, напхом напханий приреченими людьми, не здатними ні пересуватися, ні розуміти, що відбувається.
Це було гніздо, моторошне зміїне гніздо, набите найдобірнішою гиддю, спеціально, турботливо відібраною гиддю, — ця гидь зібрана тут спеціально для того, щоб обертати на гидь усіх, до кого дістає мерзенна ворожба випромінювання башт. Усі вони там вороги, і кожен ані на мить не завагався б зрешетити кулями, зрадити, розіп’яти мене, Вепра, Зефа, Раду, всіх моїх друзів і дорогих для мене людей… І все ж добре, що я згадав про це лише тепер. Раніше така думка стала б мені на заваді. Я б відразу згадав Рибу… Єдина людина у приреченому зміїному гнізді, й та — Риба… А що — Риба? — подумав він. — Що я про неї врешті-решт знаю? Що вона вчила мене говорити? І прибирала за мною постіль?.. Нумо, дай Рибі спокій, ти чудово розумієш, що річ не тільки у Рибі. Річ у тім, що з сьогоднішнього дня ти починаєш серйозну боротьбу на смерть, як усі тут б’ються, і битися тобі доведеться з дурнями — із злостивими дурнями, осту паче ними випромінюванням; з хитрими, темними, жадібними дурнями, котрі спрямовували це випромінювання; з дурнями, які з добрих замірів раді були б за допомогою випромінювання обернути ляльок злостивих, оскаженілих на ляльок зворушливих, квазідобрих… І всі вони прагнутимуть убити тебе, і твоїх друзів, і твою справу… Чаклун сказав: нехай совість не заважає мислити ясно і нехай розум навчиться при потребі тлумити совість. Правильно, — подумав він. — Гірка правильність, страшна правильність… Те, що я зараз вчинив, тут називається подвигом. І Вепр дожив до цього дня. І в цей день вірили, як у добру казку, Лісник, Птаха, Зелений, і Гел Кетшеф, і мій Гай, і ще десятки, і сотні, і тисячі людей, яких я ніколи не бачив… І все-таки мені зле. І якщо я хочу, щоб у подальшому мені довіряли і йшли за мною, я ніколи і нікому не повинен розповідати, що головний мій подвиг я здійснив не тоді, коли стрибав і бігав під кулями, а ось тепер, коли ще є час піти і розрядити бомбу, а я жену і жену машину геть від проклятого місця…
Він гнав прямою автострадою, там, де півроку тому Фанк віз його на своєму розкішному лімузині в обгін нескінченної колони панцирників, віз, щоб передати його з рук у руки Мандрівцю… І тепер зрозуміло навіщо… Невже він уже тоді знав, що я нейтральний до випромінювання, що я нічого не тямлю і мною можна вертіти як завгодно? Отже знав Мандрівець, знав, проклятий! І отже, це справді дия вол, найстрашніша людина в країні і, можливо, на планеті. «Він знає все», — сказав державний прокурор, боязко озираючись через плече… Ні, не все. Ти обдурив Мандрівця, Маку. Ти виграв у диявола. І тепер треба його добити, поки не пізно, поки він ще не оговтався, а можливо, його вже добили — прямо біля воріт його власного лігва… Ох, не вірю, не вірю, не до снаги це хлопцям, у Пухиря було двадцять чотири родичі з кулеметами… Масаракш! Я не встиг навіть повідомити Генералові на каторгу, щоб він був готовий підняти політичних і гнати їх ешелоном сюди. Але хоча б що там сталося, з Мандрівцем я мушу покінчити. Зуміти покінчити з Мандрівцем і зуміти протриматися кілька годин, поки армію і Легіон не звалить променеве голодування. Адже ніхто з них не знає про променеве голодування, навіть Мандрівець, мабуть, не знає, звідкіля йому знати, адже в усій країні тільки я вивозив бідолашного Гая за межі променевого поля…
На шосе було повно машин. Усі вони стояли абияк — впоперек, навскоси, завалившись до кюветів. Роздушені депресією водії і пасажири сиділи, журячись, на підніжках, безвладно звисали з сидінь, валялися коло узбочин. Усе це заважало, постійно доводилося пригальмовувати, огинати, об’їжджати, і Максим не одразу завважив, що назустріч йому з боку міста, також огинаючи і об’їжджаючи, але майже не пригальмовуючи, рухається пласке яскраво-жовте урядове авто.