— До побачення, — сказав Максим Рибі. — Дякую, — додав він на лінкосі.
— До побачення, — відповіла Риба. — Максим гарний. Здоровий. Треба.
Здається, вона була розчулена. А може, стурбована тим, що костюм кепсько сидить. Максим махнув рукою блідому Торшерові й поспішив слідом за незнайомцем.
Вони проминули кілька кімнат, захаращених незграбною, архаїчною апаратурою, спустилися у гуркотливому і дзенькітливому ліфті на перший поверх і опинилися у просторому низькому вестибюлі, куди кілька днів тому Гай привів Максима. І як кілька днів тому, знову довелося чекати, поки пишуться якісь папери, поки смішний чоловічок у безглуздому головному уборі дряпає щось на рожевих картонках, а червоноокий незнайомець дряпає щось на зелених, а дівчина з оптичними підсилювачами на очах робить на цих картонках фігурні вирізи, а потім усі обмінюються картонками, причому заплутуються, і кричать одне на одного, і хапаються за телефонний апарат, і нарешті чоловічок у безглуздому головному уборі забирає собі дві зелених і одну рожеву картонку, причому рожеву картонку він рве навпіл і половину віддає дівчині, яка робила вирізи, а незнайомець одержує дві рожеві картонки, синю товсту картонку і ще круглий металевий жетон з вибитим на ньому написом і все це за хвилину віддає високому чолов’язі зі світлими ґудзиками, котрий стоїть біля виходу, за двадцять кроків від чоловічка у безглуздому головному уборі, і коли вони вже виходять на вулицю, високий раптом починає сипло кричати, і червоноокий незнайомець знову повертається, і з’ясовується, що він забув забрати собі синій картонний квадратик, і він забирає собі синій картонний квадратик і з глибоким зітханням запихає кудись за пазуху. Лише після цього Максим, який встиг уже змокнути, має можливість сісти у нераціонально довге авто правобіч від червоноокого. Той роздратований, сопе і часто повторює улюблене заклинання Бегемота: «Масаракш». Машина завуркотіла, м’яко рушила з місця, вибралася з нерухомої череди інших машин, порожніх і мокрих, прокотилася по великому асфальтованому майданчику перед будівлею, проминула величезну клумбу з в’ялими квітами, мимо високої жовтої стіни викотилася до повороту на шосе і різко загальмувала.
— Масаракш, — знову просичав червоноокий і вимкнув двигун.
По шосе повзла довга колона однакових плямистих вантажівок з кузовами із криво склепаного, гнутого заліза. Над залізними бортами стирчали ряди нерухомих округлих предметів, що волого відсвічували металом. Вантажівки рухалися неквапом, дотримуючись правильних інтервалів, розмірено клекочучи моторами і поширюючи жахливий сморід органічного перегару.
Максим обдивився дверцята зі свого боку, розібрався, що й до чого, і підняв скло. Червоноокий, не дивлячись на нього, вимовив довгу фразу, що виявилася абсолютно незрозумілою.
— Не розумію, — сказав Максим.
Червоноокий повернув до нього здивоване обличчя і, якщо зважати на інтонацію, запитав щось. Максим похитав головою.
— Не розумію, — повторив він.
Червоноокий начебто здивувався ще дужче, поліз до кишені, витягнув пласку коробочку, набиту довгими білими паличками, одну паличку сунув собі до рота, а решту запропонував Максимові. Максим із ввічливості взяв коробочку і почав її роздивлятися. Коробочка була картонна, від неї гостро пахло якимись сухими рослинами. Максим взяв одну з паличок, відкусив шматочок і пожував. Потім він швиденько опустив скло, висунувся і сплюнув. Це була не їжа.
— Не треба, — сказав він, повертаючи коробочку червоноокому. — Несмачно.
Червоноокий дивився на нього з напіввідкритим ротом. Біла паличка, прилипнувши, висіла в нього на губі. Максим згадав місцеві правила, торкнувся пальцем кінчика свого носа і назвався:
— Максим.
Червоноокий промимрив щось, в руці у нього раптом з’явився вогник, він опустив у нього кінець білої палички, і авто вмить наповнилося нудотним димом.
— Масаракш! — скрикнув Максим з обуренням і розчинив дверцята. — Не треба!
Він утямив, що це за палички; коли вони їхали з Гаєм, майже всі чоловіки отруювали повітря таким самим димом, але для цього вони використовували не білі палички, а короткі та довгі дерев’яні предмети, схожі на дитячі свистунці давніх часів. Вони вдихали якийсь наркотик — звичай, безсумнівно, найшкідливіший, — і тоді Максим втішався лише тим, що симпатичний Гай був, здається, також категорично проти цього звичаю.
Незнайомець хватькома викинув наркотичну паличку за віконце і чомусь помахав долонею перед своїм обличчям. Максим про всяк випадок також помахав долонею, відтак знову назвався. Виявилося, що червоноокого звати Фанком, на чому розмова й урвалася. Хвилин з п’ять вони сиділи, доброзичливо перезиркуючись, і, по черзі вказуючи один одному на нескінченну колону вантажівок, повторювали: «Масаракш». Потім нескінченна колона скінчилася, і Фанк вибрався на шосе.
Мабуть, він дуже поспішав. Принаймні він негайно зробив так, що двигун заревів оксамитовим ревінням, затим увімкнув якийсь бридко виючий пристрій і, не дотримуючись, на думку Максима, жодних правил безпеки, погнав по автостраді в обгін колони, ледве встигаючи ухилитися від машин, що мчали назустріч.
Вони випередили колону вантажівок; перегнали, мало не вилетівши на узбочину, широкий червоний екіпаж із самотнім, дуже мокрим водієм; проскочили мимо дерев’яного візка на величезних, заввишки з людину, розхитаних колесах, якого тягнула безхвоста викопна тварина; виттям загнали до рівчака групу пішоходів у брезентових плащах; влетіли під крони мокрих, крислатих дерев, рівними рядами висаджених обабіч дороги, — Фанк дедалі збільшував швидкість, зустрічний потік повітря ревів в обтічниках, настрахані виттям екіпажі попереду притискалися до узбочин, поступаючись дорогою. Машина здавалась Максимові не пристосованою до таких швидкостей, занадто хисткою, і йому було трохи неприємно.
Невдовзі дорогу обступили будинки, авто увірвалося в місто, і Фанк був змушений різко зменшити швидкість.
Вулиці були непропорційно вузькі й буквально захаращені екіпажами. Авто Фанка ледве пленталося, стиснуте зусебіч найрізноманітнішими механізмами. Попереду, затуляючи півнеба, громадилася задня стінка фургона, помальована недоладними різнокольоровими написами і неоковирними зображеннями людей і тварин. Ліворуч, не переганяючи і не відстаючи, повзли два однакових авто, напхані чоловіками і жінками. Всі вони енергійно жестикулювали. Жінки були вродливі, яскраві, не те що Риба. Ще лівіше, залізно гримкочучи єдиним колесом, дибуляв такий собі різновид гіромату. Начорно заповнений пасажирами, він щохвилини розсипав сині та зелені іскри. Праворуч був хідник — нерухома смуга асфальту, заборонена для транспорту. По хіднику густим потоком пливли люди у дивних вдяганках фіалкових і чорних тонів, зіштовхувалися, переганяли одне одного, ухилялися одне від одного, протискувалися плечем вперед, знай забігали у розчинені, яскраво освітлені двері й змішувалися з натовпами, що кишіли за величезними, запітнілими вітринами, а іноді раптом збиралися великими групами, створювали пробки і водоверти, витягували шиї, зазираючи кудись. Тут було безліч худих і блідих облич, дуже схожих на обличчя Риби; майже всі люди були негарні, надмірно, хворобливо сухорляві, надмірно бліді, незграбні, вугласті. Проте вони справляли враження людей задоволених: вони часто і охоче сміялися, вони поводилися розкуто, їхні очі сяяли, повсюди лунали гучні, жваві голоси. Мабуть, це швидше все-таки достатньо організований світ, думав Максим. Будинки на вигляд досить життєрадісні — майже в усіх вікнах горить світло з огляду на присмерковий день, а отже, електроенергії їм у всякому разі не бракує. Напрочуд весело переморгуються різнокольорові вогні над дахами, вулиці чисто вимиті, майже всі люди вдягнуті зграбно, а щодо змарнілих облич, що ж, світ бідний, не зовсім здоровий… і все ж таки досить щасливий з виду.
І раптом на вулиці щось змінилося. Пролунали збуджені крики. Якась людина полізла на скляний кіоск і, повиснувши на ньому, заходилася енергійно кричати, розмахуючи вільною рукою. На хіднику заспівали. Люди зупинялися, зривали головні убори, вилуплювали очі й співали, горлали до хрипу, задираючи вузькі обличчя до велетенських різнокольорових написів, що спалахнули впоперек вулиці.
— Масаракш… — просичав Фанк, і машина вильнула.
Максим глянув на нього. Фанк був смертельно блідий, обличчя його перекривилося.
Хитаючи головою, він насилу відірвав руку од керма і втупився у годинник.
— Масаракш… — простогнав він і вимовив ще кілька слів, з-поміж яких Максим упізнав тільки «не розумію».
Потім він обернувся через плече, і обличчя його перекривилося ще дужче. Максим також озирнувся, однак позаду не було нічого особливого.
Там рухалося закрите яскраво-жовте авто, квадратне, мов коробка.
На вулиці кричали зовсім уже нестерпно, але Максимові було не до того. Фанк вочевидь втрачав свідомість, а машина продовжувала рухатися, і фургон попереду загальмував, спалахнули його яскраві сигнальні вогні, і ‘раптом розмальована стінка насунулася, почувся відразливий скрегіт, глухий удар, і сторчма встав понівечений капот.
— Фанку! — крикнув Максим. — Фанку! Не треба!
Фанк лежав, опустивши руку і голову на овальне кермо, і голосно, часто стогнав. Довкола вищали гальма, рух завмер, вили сигнали. Максим поторсав Фанка за плече, облишив, прочинив дверцята і, висунувшись, закричав:
— Сюди! Йому зле!
Біля авто вже вирувала юрба. Вона співала, горлала, репетувала. Енергійно злітали руки, тряслися над головами здійняті кулаки, десятки пар набряклих кров’ю, вирячених очей шалено оберталися в орбітах. Максим нічогісінько не розумів: чи то ці люди були обурені аварією, чи то вони чомусь без пам’яті раділи, чи то комусь погрожували. Кричати було марно — не чути було самого себе, і Максим знову повернувся до Фанка. Тепер той лежав, відкинувшись на спину, задерши обличчя, і скільки сили тер долонями скроні, щоки, череп, на його губах пухирилася слина. Максим збагнув, що його мордує нестерпний біль, і міцно взяв його за лікті, квапливо напружився, приготувався перелити біль у себе. Він не був переконаний, що це вийде з істотою Іншої планети; він шукав і не міг знайти нервовий контакт, а тут ще на додачу Фанк відірвав руки од скронь і почав з усіх своїх кволих сил штурхати Максима в груди, щось відчайдушно мурмочучи плаксивим голосом. Максим розумів лише: «Ідіть, ідіть…» Було очевидно, що Фанк сам не свій.
Нараз дверцята з боку Фанка розчинилися, до машини просунулися двоє розгарячілих облич під чорними беретами, зблиснули ряди металевих ґудзиків, і зараз же безліч твердих, міцних рук узяли Максима за плечі, за боки, за шию, відірвали од Фанка і витягли з машини. Він не опирався — в цих руках не було загрози чи лихого наміру, швидше навпаки. Посунутий у галасливий натовп, він бачив, як двоє в беретах повели зігнутого, скарлюченого Фанка до жовтої квадратної машини, а ще троє в беретах відтиснули від нього людей, що розмахували руками. Потім натовп з ревінням зімкнувся кругом понівеченої машини, машина незграбно рухнулася, трохи піднеслася, повернулась боком, майнули в повітрі, мляво прокручуючись, гумові колеса, і от вона вже лежить дахом униз, а натовп видряпується на неї, і всі кричать, співають, і всі перейняті якимись нестямними, шаленими веселощами.
Максима відтрутили до стіни будівлі, притиснули до мокрої скляної вітрини, і, витягнувши шию, він побачив поверх голів, як жовтий квадратний автомобіль мідно заклекотав, зрушив з місця, заблискотів безліччю яскравих вогнів, протиснувся крізь товписько людей та машин і зник з очей.
Пізно ввечері Максим збагнув, що ситий по саму зав’язку цим містом, що йому більше нічого не хочеться бачити, а хочеться що-небудь з’їсти. Він перебув на ногах увесь день, побачив надзвичайно багато, майже нічого не зрозумів, дізнався простим підслуховуванням кілька нових слів і ототожнив кілька місцевих літер на вивісках та афішах, Нещасний випадок з Фанком збентежив і здивував його, але загалом він був навіть задоволений, щб знову дістав змогу діяти самостійно. Він любив самостійність, і йому дуже бракувало самостійності увесь цей час, поки він сидів у Бегемотовому п’ятиповерховому термітнику з поганою вентиляцією. Поміркувавши, він вирішив тимчасово загубитися. Ввічливість ввічливістю, а інформація інформацією. Процедура контакту, звісно, справа свята, але кращої нагоди одержати незалежну інформацію він, напевне, не матиме…
Місто вразило його. Воно тиснулося до землі, увесь рух тут відбувався або по землі, або під землею; величезні обшири між будинками і над будинками були вільні, їх віддали диму, дощу і туману. Місто було сіре, курне, безбарвне, якесь повсюдно однакове — не будівлями своїми, поміж яких траплялися досить зграбні, не одноманітним роїнням натовпів на вулицях, не нескінченною своєю вогкістю, не дивовижною мертвотністю суцільного каменю та асфальту, — однакове в чомусь найзагальнішому, найголовнішому. Воно було схоже на велетенський годинниковий механізм, в якому немає деталей, що повторювалися б, проте все рухається, обертається, з’єднується й роз’єднується в єдиному вічному ритмі, зміна якого означає лише одне: несправність, поломку, зупинку. Дивний, ні на що не схожий, небачений світ! Мабуть, він був достатньо складний і правувався багатьма законами, але один — і головний — закон Максим уже відкрив для себе: роби те ж саме, що роблять усі, і так само, як роблять усі. Вперше у житті йому хотілося бути, як усі. І Максим робив, як усі. Разом з натовпом він увалювався в лункі громадські склади під брудними скляними дахами, разом з усіма залишав ці склади, разом з усіма спускався під землю, втискувався у переповнені електричні потяги, мчав кудись у неймовірному гуркоті й брязкоті, підхоплений потоком, знову піднімався на поверхню, на якісь вулиці, точнісінько такі самі, як попередні…
Потому настав вечір, загорілися несильні ліхтарі, що висіли високо над землею і майже нічого не освітлювали, на великих вулицях запанувала тіснява, і, відступаючи перед цією тіснявою, Максим опинився в якомусь напівпорожньому й напівтемному провулку. Тут він утямив, що на сьогодні з нього досить, і зупинився.
Він завважив три світляні золотаві кулі, мигтючий синій напис, звитий із скляних газосвітних трубок, і двері, що вели до напівпідвального приміщення. Він уже знав, що трьома золотавими кулями позначаються, як правило, місця, де харчують. Він спустився по щербатих сходинках і побачив маленьку залу з низькою стелею, десяток порожніх столиків, підлогу, товсто посилану доволі чистою тирсою, скляний буфет, захаращений підсвіченими пляшками з райдужними рідинами. У цій кав’ярні майже нікого не було. За нікельованим бар’єром коло буфета мляво рухалася крихкотіла літня жінка у білій куртці з закасаними рукавами; віддалеки, за круглим столиком, сидів у недбалій позі малий на зріст, одначе міцний чолов’яга з блідим квадратним обличчям і пишними чорними вусами.
Максим зайшов, вибрав собі столик у ніші подалі від буфета і сів. Крихкотіла жінка за бар’єром глипнула у його бік і щось хрипко голосно сказала. Вусань також зиркнув на нього порожніми очима, відвернувся, узяв високу склянку з прозорим трунком, що стояла перед ним, пригубив і поставив на місце. Десь грюкнули двері, і в залі з’явилася молоденька приваблива дівчина у білому мереживному фартусі, знайшла Максима очима, підійшла, сперлася пальцями на стілець і задивилася кудись поверх його голови. У неї була чиста, ніжна шкіра, легкий пушок на верхній губі і красиві сірі очі. Максим галантно доторкнувся пальцем до кінчика свого носа і проказав:
— Максим.
Дівчина зачудовано втупилася у нього, мовби лише в оцю мить побачила. Вона була настільки мила, що Максим мимоволі усміхнувся до вух, і тоді вона також усміхнулася, вказала собі на ніс і мовила:
— Рада.
— Добре, — сказав Максим. — Вечерю.
Вона кивнула і щось спитала. Максим про всяк випадок також кивнув.
Усміхаючись, він подивився їй услід — вона була тоненька, легка, і приємно було згадати, що в цьому світі також є вродливі люди.
Крихкотіла жінка коло буфета виголосила довгу буркотливу фразу і сховалася за своїм бар’єром. Нараз Максим виявив, що вусань дивиться на нього. Неприємно дивиться, недоброзичливо. І коли придивитися, то й сам він якийсь неприємний.
Важко сказати, у чім тут річ, але він асоціюється чомусь чи то з вовком, чи то з мавпою. Ну й нехай. Не будемо про нього…