— Нібито... нібито... — Дмитро Борисович вагався. Хтозна, чи той завал справді невеликий, — проте принаймні є надія подолати перешкоду й посуватися далі. Археолог рвучко подав руку своєму другові і щиро мовив:
— Думаю, ви маєте рацію! І ніякі докази більше не потрібні!
— Обговорення вважаю закінченим, — виголосив урочисто Іван Семенович. — До роботи, товариші!
Чотири кирки майнули в повітрі майже одночасно. Але дві в них врізалися в землю все ж таки раніше від решти: то була кирки Артема і Дмитра Борисовича. Артем стомився від чекання і радий був щось робити. Що ж до археолога, то він бажав надолужити витрачений на розмови час. Так чи інакше, далі удари кирок змішалися, випереджаючи один одного. Вивернуте каміння котилося вниз по схилу.
— Раз, два... раз, два... — командував сам собі Артем, вкладаючи в удари всю свою силу. Інші працювали мовчки. Тільки кирки розмірено злітали в повітря і врізалися в землю та глуха луна віддавалася в печері.
Ліда на хвилинку спинилась й витерла з лоба краплини поту, їй здалося, що луна за стіною стала гучніша. Невже мета так близько? Швидко, швидко, відпочинемо потім!
Артем працював на всю силу. Кирка Артема блискавично літала в повітрі. Заглиблення в стіні проти нього збільшувалося. Удар за ударом, удар за ударом без перерви.
І зовсім несподівано кирка Артема проскочила кудись у порожняву. Артем не встиг ще нічого зрозуміти, як держак кирки заволокло сірим димком.; Щось зашипіло, засвистіло.
— Стій! — пролунав збентежений голос Івана Семеновича.
З невеличкого отвору, зробленого останнім ударом кирки Артема, била цівка сірого диму. Дим той ішов під тиском, бо бив з отвору, як вода з шланга, він сичав і розходився в повітрі, повільно осідаючи додолу. Сивими хвилями він стікав униз, уздовж схилу, вкриваючи ноги людей.
Уривчасто і тривожно загавкала Діана. Вона враз стрибнула на зламаний, плескатий сталагміт і, стоячи там, гавкала на сиву димову цівку люто й непримиренно.
— Що ж це за газ? — напівздивовано, напівзлякано спитала Ліда, помішуючи киркою сиві густі хвилі біля своїх ніг.
Цього не знав ніхто. Безумовно, це не був копальневий газ, бо він не горів і не вибухав од вогню карбідок, що стояли на камені. Та й звідки було взятися копальневому газові тут, серед вапняків? Дмитро Борисович нахилився, зачерпнув повні долоні дивного газу. Археолог разом з усіма зацікавлено стежив, як газ, мов рідина, сивою цівкою стікав униз, гойдався округлою хмаринкою в долонях, не розходячись в повітрі й навіть не змішуючись з ним. Дивне явище. Дмитро Борисович понюхав газ.
— Не пахне нічим. Але...
Він спробував іще раз.
— Але дихати ним не можна. Чогось бракує. Може, кисню ?
Артем покуштував і собі. Ні запаху, ні смаку він не відчув. Щось густе й задушливе спинилося після подиху в його грудях. Ні, справді, це дуже неприємний газ...
— Дивіться! Дивіться! — скрикнула Ліда.
Газ поволі наповнював печеру. Його рівень дедалі підіймався, зовсім так, аби печеру заливала вода. Рухлива, неспокійна поверхня газу дійшла до карбідок, що, як і раніше, стояли на плескатому камені. Сиві хвилі газу гойдалися навколо ясного білого полум’я. І ось одна з карбідок, що стояла найнижче, закліпала і потухла! Почулося знайоме шипіння, в повітрі поплив неприємний солодкуватий запах ацетилену.
— Схоже на вуглекислий газ. Само не горить і не дає горіти нічому іншому. І непридатне для дихання. Отже, позбавлене кисню, — вголос міркував Іван Семенович. — Артеме, прикрутіть регулятор карбідки, що згасла, спиніть ацетилен.
Тим часом у стіні щось затріщало. Під тиском газу відірвалася і впала велика брила землі. Тепер газ почав бити із стіни, як потужний фонтан, його потік описував у повітрі широку дугу, падав униз і бурхливими хвилями розтікався далі.
— Треба відступати, товариші! Рівень газу весь час підіймається. А ним же не можна дихати. Залишатися тут небезпечно, — проговорив Іван Семенович і раптом спинився. Його обличчя зблідло. Куди відступати? Адже для цього треба йти вниз, уздовж схилу, що привів їх до цієї стіни. Так, так: рівень великої сталагмітової печери спочатку підвищувався, потім падав, утворюючи заглибину, а потому знов піднімався, уже перед самою стіною. А саме там, у заглибині, збирається головна маса газу, він весь час стікає туди. Шлях назад відрізано. Отже... отже, відступати немає куди! А газ прибуває, він уже вкрив коліна людей... Що ж лишається робити?..
Скільки око сягало, скільки дозволяло бачити світло трьох карбідок, — усюди гойдалися сиві хвилі загадкового газу. Вони гойдалися невпинно, їх рівень щохвилини невблаганно підіймався. Може, забити отвір у стіні? Та ні, це неможливо, він тепер був надто великий. Та й потік газу невпинно розширював його своїм тиском.
Іван Семенович озирнувся. Погляд його впав на товаришів. Дмитро Борисович був напрочуд спокійний. Єдине, що видавало його збудження, були міцно стиснуті губи. Ліда стомлено сперлася на сталагміт. Мабуть, вона дуже втомилась і ледве трималася на ногах. Артем стояв біля неї. Великі очі юнака тривожно перебігали з Ліди на Івана Семеновича, немов шукали поради, чекали наказу, щоб негайно виконати все, що скаже геолог. І ще це уривчасте гавкання Діани, що стояла на високому плескатому сталагміті і гавкала на густий потік газу, який дедалі ближче підіймався до собаки. Ага, ось що треба зробити поки що! — На сталагміти, товариші! Можливо, приплив газу, з отвору в стіні зменшиться, — гукнув Іван Семенович. — Адже не може там бути його безконечна кількість... Мерщій!
Це було єдине, що лишалося, — наслідувати приклад собаки, яка інстинктивно знайшла хоч будь-який вихід. Вище, вище, подалі від сивих загрозливих хвиль газу! Може, він встигне стекти униз, у заглибину великої печери... Проте Іван Семенович одразу зрозумів, що то були марні надії. Варто було тільки глянути навкруги, щоб переконатися в цьому. Газ витікав з отвору значно швидше, ніж стікав униз. Рівень його підіймався. Підніжжя сталагмітів уже було вкрите густим сірим туманом. Ось цей туман просто на очах підіймається вище й вище, його рівень незабаром досягне людей, що злізли на верхівки зламаних сталагмітів... І ясно, немає ніякої надії на те, що його течія зменшиться, він б’є з отвору надто бурхливо, можливо, навіть бурхливіше, ніж раніше...
Артем підтримував одною рукою напівпритомну Ліду, другою обхопив верхівку сталагміта. В мозку його стрибали уривчасті, плутані думки, вони перебивали одна одну:
«Де ж шукати порятунку? Ми безпорадні. З отвору ллється газ, як потік рідини... А яка важка Ліда, її трудно підтримувати... і рука заклякла... хоч би не випустити, хоч би вона не впала... Ну, гаразд, хоч і не випущу, так все одно цей клятий газ заллє нас... А вище піднятися не можна!.. Ми задихнемося, як собаки в знаменитій Собачій печері... а от Діана ще не задихнулась, хоч вона й нижче від нас... навіть і досі гавкає...»
Становище було безвихідне. Газ повільно, але безупинно підіймався. Було щось невимовно страшне в цьому невмолимому русі...
Карбідка, що стояла на верхівці сталагміта, освітлювала своїм рівним спокійним світлом сумну картину: людей, що притислися до сталагмітів, намагаючись до останнього утриматися на холодних, блискучих і твердих верхівках, і велику жовту собаку, яка уже майже цілком була вкрита сірою ковдрою жахливого туману. Діана ще час від часу злякано і тривожно гавкала, але дедалі рідше. Сиві хвилі загадкового газу, що заливав усю печеру, підіймалися, гойдаючись, відрізуючи всі шляхи порятунку, підіймалися невблаганно і вже досягли ніг людей на верхівках сталагмітів...
Остання спроба порятунку. — Світло під землею. — Біля кам’яної стіни. — Скіфська стріла. — Люди в лісі. — Вождь і віщун. — Навколо жертовника. — Артем не витримує. — Ще четверо полонених.
Артемові здалося, що він знепритомнів. Дивне почуття кволості й безпорадності охопило його. Очі заплющилися немов самі собою, голова схилялася нижче й нижче. Юнак тремтячою, закляклою рукою ледве підтримував обважніле тіло Ліди. Єдине, що лишалося в нього цілком діючим, був слух. Більше того, здавалося, що слух навіть загострився. Артем виразно чув кожне слово товаришів, кожне шарудіння, розумів усе, але неспроможний був ані відповідати, ані рухатися. Все долинало до нього, мов крізь якийсь густий покрив. Тут, за цим покривом, був він і Ліда, яку він підтримував... ба ні, Ліда була вже трохи далі. А ще далі лишалася решта товаришів, уже на якійсь невідомій відстані. Ось Артем почув голос Івана Семеновича:
— Діану заливає газ... вона, мабуть, буде першою... В чому саме Діана буде першою? Артем намагався збагнути, що хотів сказати Іван Семенович, але даремно: зміст слів геолога лишався незрозумілим. Тим часом до нього долинули інші слова. То був уже голос Дмитра Борисовича:
— Артеме, тримайтеся міцніше! Ще не все втрачено. Може...
Що «може?» Що мав на увазі Дмитро Борисович? Зібравши всі сили, Артем глухо відповів: — Триматимусь, доки... доки зможу... і триматиму... Це про Ліду. Він тримає її і буде тримати. А коли в нього не вистачить сил? Що тоді?.. Хрипле гавкання собаки відбилося луною від сталагмітів. Чого це вона так чудно гавкає, наче з-під ковдри? Ось вона замовкла. Ні, гавкнула ще раз» ще хрипкіше. І більше Діани не було чути. Знов голос:
— Мені здається, собака впала, Дмитре Борисовичу. Ви бачите її чи ні?
— Не бачу, — похмуро відповів археолог. — Артеме, голову вище! Газ доходить до вас. Невже не можете?
Артем спробував підвести голову: адже в голосі Дмитра Борисовича бриніло стільки докору... Ні, все одно нічого не виходить, голова сама хилиться долу. Та й всього його щось ніби невблаганно тягне вниз. Яка важка стала Ліда!..
Єдине, чого досяг Артем цим напруженням волі, було те, що йому пощастило розплющити очі. Де його товариші? Ось вони. Проте що робить Іван Семенович? Він готує сірники... в руці в нього немовби дві динамітні шашки... і шнур... що він хоче зробити?
— Увага, товариші, — пролунав твердий голос геолога. — У нас лишається тільки одна надія на порятунок... І це буде нашою останньою спробою, тому я і йду на неї, Дмитре Борисовичу... Отвір, з якого витікає газ, зрештою, не такий уже великий. Зараз я кину під нього дві шашки. Вибух мусить завалити отвір, зверху суне чимало землі, розумієте? Отвір таким чином буде закрито... принаймні я сподіваюся цього...
— А коли вибух, навпаки, тільки розширить його? Тоді що?
— Гірше не буде... Отож... Увага, товариші, сховайтеся краще за сталагмітами. Кидаю!
Блимнув вогник сірника. Зашипів шнур. Димок швидко побіг уздовж товстого шнура, розсипаючи навколо себе іскорки і наближаючись до шашок. Артем знайшов у собі сили уважно стежити за рухами Івана Семеновича. Так, це була остання спроба врятуватися. Якщо пощастить закрити отвір обвалом породи, течія газу спиниться, його рівень не дійде до людей...
Геолог широко розмахнувся, цілячись під отвір. Другою рукою він цупко тримався за сталагміт. Ще мить... Але нога його у важкому чоботі сковзнула по слизькій поверхні сталагміта. Іван Семенович похитнувся. Він похитнувся саме в той момент, коли вже кидав шашки з запаленим шнуром.
— Ой!..
Шашки, лишаючи за собою димовий хвіст, майнули в повітрі і зникли під сірим газом. Але вони впали не біля отвору, а значно лівіше, біля великої скелі, яка виступала з кам’яної стіни. Нещастя! Адже Іван Семенович промахнувся! Що ж дасть цей непотрібний вибух?..
Ще долинуло приглушене шипіння: газ, звісно, не заважав шнурові горіти, як не заважило б йому навіть занурення в воду. І враз страшний вибух струсонув повітря. Великі скалки каміння полетіли угору, звилися язики жовтого полум’я. Каміння переверталося в повітрі, падало вниз, загрожуючи людям. Навколо шалено гуркотіло і, здавалося, що вибухи повторюються з усіх боків і ніколи не припиняться. Каміння з гуркотом падало, наче обстрілюючи нерухомі сталагміти.
Але не на каміння були звернені погляди людей. Вони дивилися на те місце стіни, біля якого стався вибух. Тепер картина різко змінилася...
Новий великий отвір розкрився в цьому місці стіни. Розколені вибухом скелі утворили нерівне півколо, оточене уламками. І з того півкола, з цього нового широкого отвору, лилося рівне світло. Це не було світло того липневого яскравого дня, яке було на поверхні землі. Це сірувате з фіолетовим відтінком світло нагадувало пізній присмерк або похмурий дощовий день, коли все небо буває затягнене важкими хмарами. Звідки взялося світло під землею? Що воно означає?..
Про це не було часу думати. Пролунав рішучий голос Івана Семеновича: