Він торкнувся рукою голови дівчини. На обличчі Ліди заграла лукава, хоч і квола ще усмішка.
— І дорога, і люба?.. — тихо мовила вона, не розплющуючи ще очей. — Щось ти надто лагідний сьогодні, Артемчику!
Вона повільно підвелась. Очі її зацікавлено поглянули на юнака, що одразу зніяковів: хіба він міг думати, що вона почує його слова? І потім він нічого ж такого й не сказав...
Тим часом Ліда хутко озирнулася — і усмішка збігла з її обличчя. Рука її стиснула руку Артема:
— Чому так світло? Де це ми, Артеме?
— Не знаю, Лідо. Здивований, як і ти.
— Якийсь ліс... листя... і трава дивного кольору... я нічого не розумію, Артеме!
— І я не розумію, Лідо.
— Все жовтаве... рожеве... Та що це, сон?
Ліда здивовано озиралася. Вона не вірила своїм очам.
— Як ми опинилися тут, Артеме?
Юнак тільки знизав плечима: ну що, справді, міг він відповісти, коли й для нього все це було справжнісінькою загадкою?..
— А де товариші? — питала далі Ліда.
Артем показав у той бік, де лежали Іван Семенович і Дмитро Борисович.
— Що з ними? Треба допомогти! — Ліда спробувала звестися на ноги, але не могла.
— О-ох, — зітхнула вона.
— Саме так було і зі мною, — відповів Артем. — Та ти не турбуйся, за кілька хвилин це мине.
— Артеме, я не розумію...
— Так і я ж нічого не розумію, Лідо...
Він розвів руками.
— Де це ми? — почувся раптом здивований голос Дмитра Борисовича. — Що то за декорації? 1 хто умудрився пофарбувати листя і траву в рожевий колір?
Йому відповів Іван Семенович:
— Це не декорації, Дмитре Борисовичу, а справжній великий ліс, тільки дивного забарвлення...
— Заждіть, заждіть, — не вгавав археолог. — Такого на світі не буває! Значить, це мені, мабуть, сниться.
— Тоді це наш колективний сон, зважаючи хоча б на здивовані запитання Ліди і відповіді Артема. Так, так, друже мій, не лише ви, а й такий старий геологічний горобець, як я, не можу нічого пояснити. Між іншим, що то за дивна кам’яна стіна, біля якої ми лежимо?
Артем ще раз обдивився круг себе. Високі дерева з рожевим листям починалися біля височенної, нерівної кам’яної стіни. Вона нагадувала край урвища, якийсь майже вертикальний обрив. І не можна було побачити, де саме, на якій височині кінчалася та стіна. Може, Артем і помилився, але йому здавалося, що стіна високо, десь над деревами, заходила в сірі непроникливі хмари.
— Я нічого не розумію, Іване Семеновичу, нарешті сказав Артем, бачачи, як геолог запитально дивиться на нього.
— Що ж, змушений визнати знову, що і я розумію не більше за вас.
— А що то за спів? — спитала Ліда.
— Справді, хтось співає.
— І пісня наближається!
— Співає чимало людей...
— І пісня зовсім незнайома... такої я не чув...
Сказавши це, Іван Семенович раптом застережливо підніс руку:
— Слухайте, слухайте! Тихше! Без зайвих розмов!
У тиші, що панувала навколо, почувся якийсь дивний далекий вигук. Потім ще один, ще... Потім пролунало щось схоже на удари бубнів. Йому відгукнулися здаля інші бубни. І знову вигуки — радісні, переможні, врочисті...
Все це долинало звідкілясь з-за лісу. А ліс кінчався десь поблизу — і там, за ним, щось відбувалося. Чи свято, чи якась інша урочиста церемонія?.. І все це — під землею, на двохсотметровій глибині?..
Всі сиділи мовчки, поглядаючи одне на одного. Діялося щось незрозуміле й неймовірне! Втім, дивні звуки не вщухали. Навпаки, вони стали гучніші. Наче тисячі людей кричали разом, заглушаючи гуркіт бубнів.
— Демонстрація якась, чи що?.. — спробував пожартувати Артем. Але це вийшло недоладно. Ніхто навіть не |всміхнувся і взагалі не звернув уваги на його слова. Артем ніяково змовк. Він виразно відчув, як його разом з іншими охоплює тривога.
— Дивіться, дивіться! — вигукнула Ліда.
Пронизуючи густе жовтувато-рожеве листя дерев, звідкілясь згори з легким свистом біля них майнула блискавкою довга стріла. Її оперення дрібно хиталося в повітрі, вона нечутно впала і встромилась гострим кінцем у землю. Стріла стриміла з рожевої трави, як загрозливий вісник небезпеки...
Першим опанував себе Іван Семенович. Перемагаючи кволість, він підвівся, підійшов до стріли і витягнув її з землі. Сірі його очі уважно вивчали несподівану гостю. Нарешті він несхвально похитав головою. Обличчя його було похмуре.
— Подивіться ви, Дмитре Борисовичу, — сказав він, подаючи стрілу археологові. — Це аж ніяк не іграшка. І не прилад для чиїхось спортивних вправ. Це справжня бойова стріла. І її наконечник — бронзовий!
— Що? Бронзовий? Що ви кажете?
Археолог враз забув про свою слабкість, про втому. Він схопився з місця і підбіг до Івана Семеновича.
— Та невже бойова? Дайте сюди, дайте!
Він узяв стрілу в руки і почав пильно розглядати її. Він то підносив її зовсім близько до своїх короткозорих очей, то відводив далі, смішно нахиляючи голову, мов націлюючись очима з-за окулярів.
— Ну що? — нетерпляче спитав Іван Семенович. Очевидно, ця дивна стріла чимало важила для його думок.
— Заждіть, заждіть! Я не можу так швидко. В мене забруднилися окуляри...